В статті «Філософія туризму в системі філософського знання» характеризується як відносно автономна складова соціальної філософії, її «прикладний» аспект. З’ясовується місце філософії туризму в структурі філософського знання.
Ключові слова: «філософія туризму», «туризмологія», «онтологія туризму», «подорож», «свобода як вибір», «вихід за межі», «етика туризму», «екологічний компонент», «інтегративно-гуманістична місія туризму», «соціально-відповідальний туризм».
Стаття присвячена процесу становлення туризмологічного знання. Аналізуються основні етапи розвитку наукового осмислення туризму, як суспільнозначущого феномену.
Ключові слова: «феномен туризму», «туризмознавство», «туризмологія», «соціальний інститут», «туризмологічна школа».
Актуалізація потреби теоретичного осмислення туризму обумовлена рядом причин: планетарний характер розвитку подорожей, широкомаcштабність туристичної діяльності, необхідність наукового обґрунтування сталого розвитку туризму, узгодження різних підходів до вирішення загальних завдань туристичної галузі. Накопичений фактичний матеріал туристської діяльності потребує розгорнутої оцінки, упорядкування, узагальнення. Таку роль покликана відіграти теорія туризму (туризмологія). Її сутність полягає в обґрунтуванні основних теоретичних положень і концептуальних моделей туризму.
Перед туристичною наукою постають нові вимоги у дослідженні теоретичних і прикладних проблем. Актуальним теоретичним завданням є узгодження розуміння та інтерпретації окремих видів туризму, удосконалення концепції туристичного обслуговування, моделей туристичних центрів і територій. Для вирішення цих та інших актуальних проблем необхідно об’єднати зусилля різних освітніх, науково-дослідних установ, окремих вчених у національному та світовому масштабі.
За своєю природою туризм виступає в різних іпостасях: він є однією з вагомих та динамічних галузей світової економіки; розвиненою соціальною системою, що генерує величезні потоки подорожуючих, до того ж забезпечує створення сотень мільйонів робочих місць. Всі ці складові повинні бути всебічно осмислені і оцінені.
Сучасному туризму притаманні всі атрибутивні ознаки соціального інституту: самодостатність і автономність, організаційна цілісність, наявність власної інфраструктури, комплекс усталених норм, принципів, правил регулювання діяльності своїх підрозділів, установ та підприємств, відповідний кадровий потенціал тощо. Для забезпечення перспектив його розвитку необхідне широкомасштабне, теоретичне дослідження базових складових даного «соціального організму» та принципів його функціонування.
Туризм є феноменом загальнолюдської культури, засобом самореалізації людини. В рамках туристичних подорожей і пригод знаходять вихід найсуттєвіші мотивації людської поведінки – віковічне прагнення до особистісного «освоєння» світу, забезпечення потреб у відпочинку і розвагах. В процесі подорожей змінюються не лише навколишні краєвиди, змінюється і сама людина, перетворюючи отримані знання і враження у надбання власної духовної культури. В цьому аспекті головним об’єктом дослідження повинні стати не готелі, тур фірми, прибутки, а людина яка подорожує – Homo viator. Це можливо лише через творче поєднання туризмознавства з соціологією, культурологією, етикою, психологією, історією, екологією та іншими суспільнознавчими науками.
Нині наукове осмислення феномену туризму забезпечують міжнародні Академії та наукові центри. Однак формування наукових принципів туризмознавства йшло поступово, впродовж всього процесу його становлення і розвитку. Перші спроби наукового осягнення мандрівок проходили в руслі загальнокультурних і філософських традицій.
Щодо перших рефлексій феномену подорожей, слід зазначити, що подорожування, мандри, відвідування були невід’ємною складовою культурного життя античного світу. Уявлення про природу і сутність подорожей знайшли своє відображення у давньогрецькій міфології. Перші узагальнення подорожей знаходимо у представників різних філософських шкіл античності – Фалеса, Солона, Піфагора, Платона, Прокла та інших. Подорожі античних мудреців і мислителів були одним із способів пізнання навколишнього світу через діалоги і суперечки, обмін думками. Особливістю таких подорожей був високий духовно-культурний, безкорисливий, поліфункціональний характер. Давньогрецькі філософи подорожували заради самоосвіти та навчання інших, з метою знайомства з видатними мислителями інших країн і долучення до їх мудрості, ознайомлення з іншою культурою і презентації здобутків своєї культури іншим народам.
Любов до подорожей у античних філософів визначалась світоглядними установками і зворотно впливала на них. Прикладом узагальнення подорожей в епоху Античності стала «Географія» Страбона, де в 17-ти книгах були упорядковані географічні знання стародавнього світу. Знаменита «Історія» (в 9-ти книгах), написана давньогрецьким істориком Геродотом, знайомила читачів не лише з історичними подіями, а й містила значну інформацію про культуру і географічні особливості Північної Італії, Малої Азії, Єгипту, Вавилону, Північного Причорномор’я. В цій та подібній народознавчий та історичній літературі часто містилася інформація про зміст подорожей, мов, релігій, мистецтв, народних звичаїв, рис побуту і гостинності населення різних країн.
Інше ставлення до подорожей сформувалося в епоху Середньовіччя. Релігійна атмосфера, феодальні устої викликали відповідні настрої у середньовічної людини, яка в усьому покладалась на волю небес. Абсолютне домінування сільськогосподарської діяльності обмежувало потяг до подорожування. Подорожі втрачають своє первісне значення – знайомство з світом Іншого. Набуває розвитку такий вид мандрівок, як паломництво до святих місць. Згодом до нього додається місіонерство – різновид «пізнавальних подорожей». Ці тенденції знайшли відображення у теологічних вченнях Святого Августина і Фоми Аквінського.
Нове забарвлення в розуміння подорожей вносить епоха Відродження. В цей час відкрились перші університети до яких потяглись сотні молодих людей з різних куточків Європи, що дозволяє говорити про відродження, так званих, освітніх подорожей. Це був період великих географічних відкриттів, завдяки яким відбулись значні соціальні зрушення: були знайдені нові землі і морські шляхи; налагоджена світова торгівля; забезпечений культурний та економічний обмін між різними народами і континентами. При цьому, подорожі набули більш організованого характеру, вдосконалені транспортні засоби, почала формуватись інфраструктура гостинності. Все це обумовило новий погляд на подорожі, вони почали сприйматись, як прояв свободи. Показовим, в цьому плані, є вислів відомого мислителя і моралізатора ХVI ст. Мішеля Ейкема (Монтеня) який зазначав: «Моя потреба у свободі така велика, що якщо б мені заборонили доступ до якогось куточка, що знаходиться де-небудь в індійських землях, я відчув би себе деякою мірою приниженим» [24, с.378].
Подорожі як форма здобуття знань і розширення кордонів освіти постає в Новий Час. Яскравим підтвердженням цього є есе Ф.Бекона «Про подорожі». Висвітлюючи наукову сторону подорожей англійський мислитель зазначав, що вони корисні в будь-якому віці: в юності – слугують «доповненням освіти», а у зрілі роки – є «поповненням досвіду». Головною метою пізнання в подорожах «була не заміна звичаїв батьківщини чужоземними, а збагачення їх найкращим з того, чому навчився на чужині» [3, с.390].
Характерною особливістю епохи Відродження і Нового часу було й те, що вони виступали своєрідною ініціацією в культуру молодого покоління. Традиція багато подорожувати забезпечувала дворянським дітям входження у доросле, суспільне життя.
З розвитком індустріального суспільства, поліпшенням шляхів сполучення, появою залізничного транспорту та пароплавства, подорожі набувають форми організованого, активного відпочинку і отримують власну назву – туризм (з кінця ХVIII ст. людей які подорожували з різною метою, відвідували інші країни, почали називати туристами від французького слова «тур» – мандрівка). У 1847 році у Великій Британії виникає перша в історії туристська організація «Томас Кук і син». З другої половини ХІХ ст. у багатьох країнах Європи виникають самодіяльні туристичні організації – клуби, товариства. Відповідно до цього виникають умови для формування науки про туризм.
Можна виділити два періоди еволюції теоретичного вчення про туризм (туризмології):
Перший період (передтуризмологічний) – доіндустріальна епоха соціально-економічного розвитку суспільства. В цей період знання про подорожі (передтуризм) ще не долають меж діючої практики, втілене в ній. Знання щодо подорожей подаються переважно у мандрівнографічній, описовій формі. Особливістю тогочасних подорожей було те, що вони носили яскраво виражений діловий та елітарний, вибірковий, суспільно обмежений характер. Тобто, їх метою були організація торгівельного обміну, відкриття нових земель, опанування нових ринків, організація аристократичного дозвілля. Весь масив даних щодо мандрівок, подорожей, відвідувань цього періоду позначений утилітарною доцільністю. Це зумовило характер перших змістовних думок щодо подорожей, які належали мандрівникам-історикам, дипломатам, філософам, географам, торговцям, мореплавцям. Дані спостереження відображали світоглядне, культурологічне знання вдумливого і чутливого учасника мандрівних подій. Хронологічно перший період охоплює часи античної доби, епохи Відродження, а також новочасовий період.
Другий період – становлення індустріального суспільства та його перехід до постіндустріальної фази. Це період формування «інституалізованого» знання щодо подорожей, виникнення якісно нових знань про мандрівництво, створення перших теоретичних моделей туристської діяльності. Він характеризується появою наукових знань про мандрівництво. Як і раніше, ці знання живляться спостереженням і осмисленням практики подорожей. Разом з тим, вони поступово набувають форми теоретичних моделей предметної діяльності, факти такої діяльності фіксуються у поняттях (концептах), які стають елементами теоретичної конструкції туризмології. В рамках другого періоду слід виділити декілька етапів:
Перший етап – з другої половини ХІХ ст. – поява перших наукових узагальнень туристичної практики, розробка опорних базових категорій туристської науки.
В цей період у таких європейських туристсько-привабливих країнах, як Австрія, Швейцарія, а також Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Польща з’являються перші праці, що містять систематизовані результати наукового осмислення досвіду туристської справи. В творах науковців цього часу широко застосовуються професійна «мова туризму», туризмознавча термінологія. З’являються такі базові для туризмології поняття – «географія туризму» та «туристичний регіон» (Дж.Страднер, Австрія), «туристична рекреація» (Б.Браун, США), «туристична індустрія» (К.Спіутс, Австрія) та ін.
Другий етап – з першої половини ХХ ст. Туристичний рух в цей період починає набирати силу, позитивно позначається на соціально-економічній ситуації багатьох країн. Туризм почали розглядати, як одну з най рентабельніших галузей господарства.
Одним з перших, хто звернув увагу на економічний аспект туристичної діяльності, був австрійський вчений К.Штюптц. В його роботі «Географічні умови і наслідки туризму в Тиролі» (1919 р.) підкреслювалась значна роль туризму у перетворенні економічних, суспільних і культурних відношень в країнах і регіонах, які приймали туристів.
Французький дослідник Р.Бланшар в своїй роботі «Туризм у французьких Альпах» (1924 р.) ввів у науковий обіг поняття «туристична промисловість», під яким розумів експлуатацію принад країни, які бажають бачити іноземці. При цьому автор наголошував на необхідності створення під’їзних шляхів до місць рекреації та відповідного облаштування територій відпочинку.
З’являються дослідження вчених, присвячені розвитку окремих туристських регіонів; праці істориків, присвячені історичному аспекту туризму. Прикладом може слугувати праця німецького вченого В.Лінднера «Про подорожі у стародавні і нові часи» [66].
В цей час почали складатися національні туризмознавчі школи.
Особливою творчою активністю вирізнялися: австрійська (П.Бернекер, Дж.Страднер, К.Штюпц, Р.Енгельман, В.Фрейер), німецька (В.Нарштедн, А.Грбнталь, Г.Вегенер, Р.Глюксман, А.Кох), британська (З.Бауман, Д.Пірс, Дж.Суорбрак, Е.Коен, Дж.Ленгкік), датська (Н.Лейпер), швейцарська (К.Крапф, В.Хунцікер, Д.Кріппендорф, С.Каспар), французька (Р.Бланшар, М.Байер, П.Деферт, Ф.Франжіаллі, С.Перро, Ж.М.Оернер), польска (С.Лещицький, К.Лібер, К.Пшецлавський, І.Енджейчик), болгарська (М.Бочваров, Л.Дичев, М.Нешков) школи та ін.
Акцентований інтерес до суто теоретичної рефлексії туризму спостерігався в соціо-гуманітарній науці й у 30-х роках ХХ століття. Однією з найважливіших тем у вивченні рекреаційної діяльності стала проблема історичної та географічної природи відпочинку. Географи цього періоду збагатили туризмознавство низкою описових робіт, як з питань внутрішнього туризму, що зазнав зростання завдяки автомобільній індустрії, так і міжнародного. У працях К.Небеля, Н.Фостера, Б.Фабера, Дж.Різона можна зустріти думки щодо мотивації подорожей, міркувань щодо соціальної та історичної природи організації дозвілля.
На початку 1930-х років активно розвивалась німецька туризмознавча школа. Ії центром став Дослідницький інститут туризму в Берліні. До завдань інституту входило вивчення туризму «з економічної, організаційної, соціологічної, правової, географічної, метеорологічної і медичної сторін». В 1930-х р. з’являються роботи першого директора цього Інституту Р.Глюксмана, які стали значним науковим доробком в галузі туризму [59]. В них був проведений аналіз мотивів вибору туристських місць відпочинку і наслідки туристичного руху для оточуючого природного і культурного ландшафту. Широке коло наукових проблем туризму досліджували А.Борман, А.Грюнталь, Х.Позер та ін.
Вагомий внесок в розвиток туристської науки здійснили вчені польської школи. Її засновником по праву вважають видатного теоретика туризму С.Лещицького. В середині 1930-х років з його ініціативи та під його безпосереднім керівництвом в Кракові на базі Ягелонського університету були відкриті Лабораторія туризму та Дослідницька комісія. В рамках даних установ була розгорнута жвава дослідницька і видавнича діяльність. Роботи С.Лещицького цього періоду були присвячені осмисленню складної природи туризму, автор підкреслював його міждисциплінарний характер, взаємо обумовленість економічних, географічних, статистичних, юридичних, культурних і соціологічних складових [63, 64].
Загалом, увага польських туризмознавців була направлена на дослідження туристсько-курортного руху, передусім в Карпатах. Роботи цього періоду були насичені значним статистичним матеріалом, в них досліджувались економічні аспекти розвитку туризму.
Концептуальне визначення туризму було запропоновано швейцарськими вченими В.Хунцікером і К.Крапфом [62]. Воно спиралося на системний підхід і подавало туризм як сукупність стосунків і явищ, що виникають під час переміщення, і перебування людей в місцях, відмінних від їх постійного місця проживання і роботи. В комплексному трактуванні туризму В.Хунцікер і Крапф виділяли соціально-економічну домінанту.
Завдяки їх безпосередній участі в Берні, на початку 40-х років, був заснований Дослідницький інститут туризму (1960-ті роки інститут був перетворений в Інститут туризму і економіки транспорту).
В США наукове осмислення туризму йшло в декількох напрямах. Так американські вчені К.Мак-Меррі і Р.Браун спрямували свою увагу на поглиблення наукових знань щодо територіальної організації відпочинку населення, відзначали роль рекреаційної географії в дослідженнях навколишнього середовища і забезпеченні раціонального туристського природовикористання. З другого боку активно йшов процес соціологізації туристичних досліджень. Вже з кінця 1940-х років американські туризмознавці почали залучати матеріали анкетних опитувань. Традиційним для американської школи туризму було вивчення взаємозв’язку туризму з навколишнім природним середовищем.
Після Другої світової війни розвиток наукових досліджень туризму почали координувати авторитетні міжнародні організації: Міжнародна спілка офіційних туристських організацій (МСОТО), Міжнародна асоціація наукових експертів у галузі туризму (АІЕСТ) і Міжнародна академія туризму в Монте-Карло.
МСОТО була створена в 1947 р. як недержавна структура для розвитку співробітництва країн в галузі туризму. Вона неодноразово виступала організатором і технічним координатором науково-практичних досліджень туризму. В 1950 р. дана організація ініціювала проведення і брала активну участь в роботі конференцій ООН з митних і прикордонних формальностей; видавала журнал «Туризм у світі», щорічник по статистиці туризму. До 1958 р. при МСОТО працював Міжнародний інститут туристських досліджень.
АІЕСТ була заснована в 1951 р. з метою розвитку наукових зв’язків і проведення дослідницьких робіт в галузі туризму, зміцнення дружніх контактів і зв’язків між членами Асоціації, розширення їх наукової активності, в тому числі через обмін досвідом, матеріалами і документацією, підтримки діяльності наукових інститутів та інших дослідницьких і навчальних центрів, які спеціалізувалися на вивченні туризму, організації і співробітництва в проведенні конгресів, зустрічей, засідань присвячених науковим розробкам в галузі туризму. АІЕСТ об’єднала світову наукову та педагогічну громадськість, в тому числі багатьох видатних діячів науки, які здійснили вагомий внесок у дослідження туризму. Асоціація видає «Туристський журнал», а також збірники наукових праць.
Міжнародна академія туризму в Монта-Карло (Монако) також була відкрита в 1951 р., як результат розвитку гуманітарних і культурних стосунків в рамках міжнародного туризму. Вона проводить наукові дослідження туризму, результати яких друкуються в «Журналі Міжнародної академії туризму».
На початку 1950-х років у ФРН були утворені два нових наукових центри – Німецький економічний інститут туризму при університеті в Мюнхені і Інститут туризму при університеті у Франкфурті на Майні. В межах даних установ видавались численні наукові праці по туризму і курортній справі. В них переважала економічна проблематика. Серед інших науковців, які плідно працювали в даний період слід відзначити А.Коха. В сферу його наукових інтересів входило вивчення масових туристських міграцій в приміських зонах, зокрема, залежність дальності поїздки від мети подорожі. Німецький вчений В.Фойгт в своїх роботах досліджував роль природного середовища для розвитку туризму.
З початку 50-х років активізувалась наукова діяльність польських туризмознавців. В 1951-1952 навчальному році в Інституті географії Варшавського університету був відкритий Кабінет географії туризму. Значним досягненням Кабінету стало видання «Словника по географії туризму у Польщі». У 1956 р. у Варшаві було засновано Інституту правових та економічних проблем туризму, який став головною науковою установою в даній галузі. Серед інших науковців даного періоду слід виділити В.Міляту, К.Лібера, А.Вжосека, М.Мілевську.
У Франції розвиток туризмознавства у 50-ті роки був позначений суттєвим розширенням предмету і методів досліджень. Основна увага французьких вчених була сконцентрована на економічних аспектах туристичної діяльності, а також міжнародного туризму. В наукових розвідках туризму почали широко використовуватись соціологічні методи (анкетування населення). Помітну роль у французькій туризмознавчій школі того часу відігравав П.Деферт. Він першим поставив питання про необхідність поєднання наукового осмислення туризму з господарською практикою.
З другої половини ХХ ст. почала ширитись туризмознавча наукова періодика, серед інших слід виділити «Журнал туристських досліджень» (Journal of Travel Research, 1962), «Аннали туристських досліджень» (Annals of Tourism Research, 1973, Північна Америка), «Туристське ревю» (Tourist Review, 1946) «Туристський рух» (1957, Польща), «Менеджмент туризму» (Tourism Management, 1980, Європа); «Дослідження в галузі рекреалогії», (Tourism Recreation Research, 1977, Азія) і «Журнал туристського аналізу» (The Journal of Tourism Stadies, 1990, Австралія).
У 1966 році в Турині (Італія) був створений міжнародний центр по вивченню проблем туризму, його діяльність знайшла своє відображення в чисельних наукових працях з туризму.
В січні 1975 р. на базі МСОТО була заснована Всесвітня туристська організація (UN WTO) – найавторитетніша туристська організація, що відіграє провідну роль у глобальному обміні досвідом та співробітництві в галузі туризму. З 1980-х років UN WTO займається розробкою і впровадженням нормативно-правової бази туристської галузі, прогресивних наукових методів осмислення феномену туризму. Нині її дійсними членами є 161 країна і територія, а також понад 400 членів, що приєднались (серед них представники приватного сектору, навчальні заклади, туристичні організації та місцеві турадміністрації). В рішеннях даної організації міститься значний масив теоретичного матеріалу, який визначає сутність туризму, як суспільнозначущого феномену, науково обґрунтовує перспективи його розвитку. В численних матеріалах Всесвітньої туристської організації знайшла своє відображення соціальна значущість туризму. Так, в матеріалах Манільської (травень 1997 р.) [21], Гаагської (квітень, 1989 р.) [4], Монреальської (вересень 1996 р.) [23] декларацій прийнятих на форумах UN WTO була дана широкомасштабна характеристика туризму, що є інструментом міжнародного співробітництва, зближення між народами та чинником індивідуального і колективного розвитку. Зазначалось, що світовий туризм може розвиватись лише на засадах справедливості, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи і співробітництва всіх держав незалежно від їх економічних і соціальних систем, якщо його кінцевою метою є покращення життя для всіх народів. В ухвалених документах знайшли відображення такі його риси, як гуманний характер, засіб спонукання до соціально-економічного та культурного розвитку всіх країн, захист навколишнього середовища, тощо. Була підкреслена важлива роль туризму у боротьбі з бідністю, у створенні нових робочих місць, розвитку і збагаченню соціальної структури суспільства. У Хартії туризму, прийнятої на VI сесії Генеральної асамблеї UN WTO у 1985 році, знайшли відображення основні права людини на відпочинок і дозвілля [53]. Ці документи виводять дослідників туризму на новий рівень осмислення даного феномена, розкривають його зміст в загальногуманітарних ракурсах.
Принциповим проривом у становленні туризмології стала поява концепції туристської статистики (застосування в туризмі математичного моделювання знаменувало набуття туризмознавством наукового статусу). Важливе значення в цьому напрямку мали рішення Міжнародної конференції UN WTO «Статистика подорожей і туризму», яка відбулась в Оттаві в 1991 р. На ній була затверджена і рекомендована для використання система статистичних визначень, класифікацій і угрупувань в галузі туристичної діяльності. Рішення даної конференції стали суттєвим поштовхом для наукових розвідок в даній галузі знань [31, 43, 35].
Масштабна оцінка економічної сутності туризму була здійснена в червні 1999 року в рамках конференції Всесвітньої туристської організації, яка відбулась в Ніцці. В ході конференції були розглянуті категорії економічної ефективності туризму – «допоміжний рахунок», його застосування дозволило визначити місце туристської галузі в світовій економіці [8].
Важливим в осмисленні сутності туризму є визначення його гуманістичної спрямованості. В рамках «гуманітарного повороту» в розвитку суспільства в ХХІ столітті проголошеному авторитетними міжнародними організаціями ООН, ЮНЕСКО, UN WTO особлива роль була відведена туризму. Відгуком на потребу часу став Глобальний етичний кодекс туризму, ухвалений на ХІІІ Генеральній Асамблеї UN WTO в Сантьяго в жовтні 1999р. Основна ідея документу направлена на посилення вигоди від розвитку туризму для населення туристських центрів, при цьому поставлено завдання звести до мінімуму його негативні впливи на навколишнє середовище й культурну спадщину. В документі були сформульовані основні принципи туризму, як засобу розвитку взаєморозуміння й поваги між народами, фактору індивідуального і колективного самовдосконалення, чинника сталого розвитку туризму, тощо [5].
Одними з перших, хто здійснив спробу багатопланового теоретичного осмислення туризму як суспільного феномену, були британські дослідники Е.Коен [56, 57, 58] та Дж.Ленгкік [65]. З позиції феноменології, вчені розкривають теоретичні засади науки про туризм – її зміст, об’єкт дослідження і структуру. Проблеми антропології туризму досліджує британський вчений Д.Неш. В роботі «Антропологія туризму», яка побачила світ в 1996 р., автор розглядає туризм, як специфічну систему виробництва і споживання. Предметом антропології туризму були проголошені різноманітні комбінації економічного розвитку, індивідуальних трансформацій пізнавального і емоційного плану колективних репрезентацій і політики [68]. В умовах розвитку глобалізацій них процесів новий погляд на сучасний туризм сформулював британський соціолог З.Бауман. Характеризуючи новий тип сучасної суспільної організації – як суспільства споживання, автор підкреслює важливість і цінність в ньому поняття мобільності. В рамках даної категорії споживаються не тільки товари і послуги, а й місця знаходження. Поняття «мобільність» безпосередньо пов’язано з реалізацією високого рівня життя і освіти. Сьогодні дозволити собі подорожувати означає приєднатися до загону забезпечених і успішних людей. Це формує нові риси туризму, в тому числі обумовлює його налаштованість на виробництво принад і спокус [2].
Продовженням традиції британської школи стали роботи Д.Пірса. В ґрунтовних теоретичних працях «Туризм сьогодні», «Туристичний розвиток», «Туристичні організації»[70, 71, 72] вчений розробив теоретичну модель туризму як цілісної системи. В них була запропонована теоретична модель розвитку туризму через призму чисельних різнопланових функцій міста, які воно виконує в організації туристського простору.
Сьогодні широкомасштабне дослідження туризму здійснюють польські вчені. Так, в роботах класика польської соціології туризму Кшиштофа Пшецлавського туризм осмислюється як єдність явищ просторової рухливості людини, як суспільний феномен, що інтенсивно розвивається. В наукових розвідках туристичної діяльності автор виходить за межі окремої наукової дисципліни [73]. З поміж інших праць польських науковців туризму можна виділити дослідження Ірени Енджейчик. [10]. В основу аналізу розвитку туризму покладено комплексний підхід з відповідним використанням категорій і якісних характеристик туризму. Його розвиток характеризується в широкому розумінні, не тільки як туристичний рух, але й специфічний вид господарської діяльності, що відокремився в результаті суспільного поділу праці і бере участь в процесах суспільного відтворення.
Одним з авторитетних дослідників туризму з галузевої точки зору є представник датської наукової школи Н. Лейпер. За його визначенням, туризм одночасно є видом діяльності, формою рекреації, а також галуззю національної економіки, засобом дозвілля і окрім того мистецтвом, наукою та бізнесом. Дослідник розробив модель системи туризму в якій поєднуються три основні складові: туристи, географічні елементи і туристична індустрія. Туристи, як суб’єкти зазначеної системи, усвідомлюючи потребу у здійсненні подорожі, формують попит на туристичні послуги та необхідність функціонування всієї туристичної системи. Створення туристичної структури призвано максимально задовольняти наявні потреби туристів шляхом пропозиції послуг переміщення, розміщення, харчування, розваг та ін. Географічні елементи в свою чергу розподіляються на регіони, якими породжують туристи, транзитні регіони та регіон туристської дестинації [56].
Піонером створення теорії туризму в США справедливо вважають американського теоретика, «заслуженого професора туризму» Мічиганського університету Роберта Макінтоша. Його перу належить дев’ять книжок з проблематики туризму, в тому числі: «Міжнародні подорожі та туризм», «Узгодження прибутку, туризму та індустрії гостинності». Своє розуміння туризму як об’єкту наукового пізнання Р.Макінтош виклав у капітальній праці «Туризм: принципи, практики, філософії» [55]. Разом з ним, авторами монографії виступили Чарлз Р. Гоелднєр, професор Колорадського університету, та Дж. Р. Брент Рітчі, професор університету Калгарі. Названа робота є справжньою енциклопедією туризму, яка вдало поєднує його теоретичне осмислення та узагальнення міркувань щодо практики, досвіду і вдосконалення туристської діяльності.
Багатопланові дослідження туризму здійснюють американські соціологи Д.МакКеннел і Н.Грабурн. В своїх працях вони аналізують туризм, як новий тип простору, освоєння якого допомагає дорослим пережити нові відчуття, здійснити особисті відкриття [67]. В їх роботах проводяться паралелі між туристичною подорожжю і священним таїнством, яке забезпечує перехід від невиразної повсякденності до святкової свободи, в світ пригод і відкриттів [60, 61].
В середині 1970-х років розпочався процес теоретичного осмислення туристичної діяльності і в Радянському Союзі. На тлі зростання рекреаційних потреб населення принципово нового характеру набувають дослідження діяльності людей у вільний час. В цей період почалось теоретичне обгрунтування гуманістичних, економічних, управлінських та інших аспектів рекреаційної діяльності. Прикладом слугує монографія «Теоретичні основи рекреаційної географії», підготовлена співробітниками Інституту географії Академії наук СРСР під керівництвом В.С.Преображенського [36]. В ній вперше, рекреаційна географія була представлена як гілка не фізичної, а соціальної географії. Запропонована соціально-географічна система складалась з взаємопов’язаних елементів: груп відпочиваючих, природних та культурних комплексів, технічних споруд, обслуговуючого персоналу та органів управління. Ключовою фігурою даної системи виступала людина, населення. Відповідно, розвиток рекреаційної системи розглядався через призму потреб людей у відновленні їх здоров’я і працездатності. «Група відпочиваючих», як основна підсистема обумовлювала розвиток інших елементів.
В цей же період виходить робота Р.Р.Родомана «Поляризація ландшафту як засіб збереження біосфери і рекреаційних ресурсів» [30], в якій була сформульована теорія гармонійного співіснування людини і біосфери. Її сутність полягала в тому, що велике місце і одвічний природний ландшафт – дві рівноцінні протилежності (перша представлена комплексом міського урбанізованого ландшафту; друга – являє собою природні заповідники, які повинні бути відкриті лише для наукових досліджень та короткотермінових екскурсій), які не повинні заважати одна одній. Для цього їх необхідно розвести якомога далі, розташувавши між ними інші землі (заміські парки, зони сільського господарства, пасовиська, мисливські угіддя тощо). Ця теорія стала відповіддю на потреби гармонійного співіснування людини і біосфери в умовах наростання процесу урбанізації.
Розвиток рекреаційних територій в СРСР в кінці 60-х початку 70-х років ХХ ст.. обумовив появу аналітичного дослідження Є.А.Котлярова «Географія відпочинку і туризму: формування і розвиток територіальних рекреаційних комплексів» [15]. В даній роботі були сформульовані принципи наукової організації рекреаційного господарства та раціонального природокористування. Автор здійснив спробу теоретично обґрунтувати засади формування територіальних рекреацій, класифікував їх за типами і функціональним призначенням.
Значний внесок в осмислення сутності туризму в цей період здійснили українські вчені. Так, в 1980 році в Києві вийшла робота Н.П. Крачила «Основи туризмознавства» [14]. В ній було подано широкомасштабну характеристику туризму як активної і невимушеної форми спілкування людей, що сприяє зміцненню миру і взаєморозуміння між народами; знайомства з культурою інших народів; глибокому пізнанню навколишнього світу, поєднання відпочинку і оздоровлення; пізнання та вражень. В роботі значна увага була приділена питанням класифікації туризму, його територіальній структурі, проблемі підготовки кадрів, охорони рекреаційних ресурсів.
В кінці ХХ – на початку ХХІ ст. відбувається зростання глобалізаційних та інтеграційних процесів, що обумовлює швидку еволюцію світу туризму. Саме в цей період виникає потреба у формуванні туризмології, як важливого чинника концепції сталого розвитку туризму. Серед західних теоретиків туризму, прихильників ідей туризмологічного знання, помітне місце посідає французький вчений, колишній генеральний секретар Всесвітньої туристської організації, почесний доктор КУТЕП Франческо Франжіаллі. Саме він запропонував комплексне осмислення феномену туризму для забезпечення його сталого розвитку [38], сформулював теоретичну модель туристичної науки, як міждисциплінарного поля туристичної діяльності [69]. Ф.Франжіаллі виступив ініціатором створення, одного із засадничих у теоретичному відношенні, проекту – «Глобальний етичний кодекс туризму». Хоча назва цього документу, здавалось би, акцентує увагу на моральному аспекті туризму, насправді в ньому визначений комплекс орієнтирів «для відповідального і сталого розвитку туризму» у новому тисячолітті. В «Кодексі» наголошується демократичний, ліберальний характер туристського руху, який забезпечується «завдяки прямим, спонтанним і ненав’язливим контактам» людей в дусі толерантності і поваги до різноманітних релігійних, філософських і моральних переконань. «Глобальний етичний кодекс туризму» за своїм змістом, виходить за межі етичної декларації. В цьому документі була дана характеристика туризму як суспільного явища, визначено соціальний вплив туристичної практики на всі сфери суспільного життя, підкреслено значення туризму, як «привілейованого засобу індивідуального та колективного вдосконалення»[5]. Ці положення, ідеї та концепції знайшли розгорнуте обґрунтування в подальших працях вченого. Зокрема, у доповіді «Тенденції розвитку міжнародного туризму» [54] для студентів та викладачів Київського університету туризму, економіки і права була запропонована комплексна дефініція туризму «у вигляді ланцюга», складовими якого є «інфраструктура, гостинність, свобода перетину кордонів, якість товарів та послуг, стан природного середовища, підготовка персоналу, транспорт, адаптація до вимог мандрівників, безпека туристичних подорожей» тощо.
В дослідженні процесу становлення туризмологічного знання особливий інтерес викликають роботи болгарського теоретика туризму М.Нешкова [25, 26]. В них дослідник запропонував класифікацію туризмологічного процесу, проаналізував здобутки теоретиків туризму.
Вагомий внесок у створення і розвиток теорії туризму належить російським вченим. Особливо плідно працюють московська та санкт-петербурзька туризмологічні школи (В.Квартальнов, І.Зорін, В.Грицкевич, М.Біржаков). Серед інших, особливо слід виділити роботи колишнього президента Міжнародної академії туризму В.А.Квартальнова, його п’ятитомну працю «Біосфера і туризм» [11], підручник «Теорія і практика туризму» [12]. В даних наукових наробках представлено термінологічне визначення туризму, висвітлено його історичні форми, охарактеризовано значення туризму в його різноманітних проявах.
Широка панорама ідей, концепцій, підходів, які дозволяють розкрити змістовні характеристики сучасного туризму подані в роботі Н.Покровського та Т.Черняєвої «Туризм: від соціальної теорії до практики управління» [28]. В ній вперше були представлені можливості застосування соціальної теорії для вирішення завдань управління туризмом.
На пострадянському просторі на ниві туристського наукового знання також чимало попрацювали білоруські вчені. Серед інших наукових здобутків слід виділити змістовну працю А.Дуровича «Маркетинговые исследования в туризме» [9]. В ній були розглянуті теоретико-методологічні аспекти маркетингових досліджень в туризмі. Особлива увага була приділена процесу і методам дослідження направлених на вивчення ринку туристських послуг туристського продукту, споживачів тощо.
Туризмологічна школа утворилися і в Україні. Своєрідним центром цієї школи став, очолюваний відомим вченим, доктором філософських наук, професором, членом-кореспондентом НАН України В.С.Пазенком, колектив дослідників Київського університету туризму, економіки і права. Так науковці КУТЕП разом з вченими Інституту філософії НАН України, інших академічних наукових установ розробили такі інноваційні загальнометодологічні наукові дисципліни як філософія туризму [48, 49, 50], педагогіка туризму [17, 44, 47, 51], історія туризму [45, 46], соціологія туризму [18], психологія туризму [19] тощо. Вагомим внеском у становленні української туризмологічної школи стало видання «Енциклопедичного словника-довідника з туризму» за загальною редакцією доктора педагогічних наук, професора В.Федорченка [34]. Силами науковців КУТЕП підготовлено грунтовне науково-навчальне видання «Туризмологія: концептуальні засади теорії туризму» (керівники проекту В. Пазенок, В.Федорченко) [42]. На базі вищезазначеного навчального закладу, за сприяння Всесвітньої туристської організації (UN WTO), було організовано чотири міжнародні науково-практичні конференції туризмологічного характеру [16, 29, 39, 40]. Туризмологічні проблеми знаходять своє висвітлення на сторінках щорічника «Наукові записки КУТЕП».
Туризмологічні дослідження здійснюють вчені географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Б.Яценко, О.Любіцева, О.Бейдик).
Помітним доробком туризмологічного знання стала фундаментальна праця завідувача кафедри готельного, ресторанного та туристичного бізнесу Київського національного торгівельно-економічного університету Т.Ткаченко «Сталий розвиток туризму: теорія, методологія, реалії бізнесу»[37]. Вона істотно відрізняється від інших туризмознавчих публікацій своїми теоретико-методологічними акцентами: сутність, історичний базис та діалектика туризму; місце туризму в системі наук; компаративні моделі туризму; його парадигми, принципи, критерії тощо.
Плідними здобутками теоретичного і праксеологічного осмислення туризму відзначені праці науковців кафедри туризму Львівського національного університету імені І.Франка (М. Мальска), Донецького інституту туристського бізнесу (В.Данильчук, Г.Алєйнікова, Г.Бовсуновська, С.Голубнича), Одеського державного економічного університету (В.Герасименко), Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (О.Костюкова). Працями туризмологічного характеру позначена наукова діяльність вчених вузів Криму, Запоріжжя, Кам’янець-Подільська, інших навчальних закладів України. Безумовно позитивним явищем є наявність стійкого альянсу науки, освіти, практики туризму. До процесу теоретичного осмислення туризму долучились відомі діячі вітчизняного туризму – В.Цибух, А.Матвієнко, М.Грицик, М.Шпарик, Е.Самарцев, Ю.Безукладніков, Е.Слобаденюк, працівники державних інституцій сфери туризму та практичних організацій туристської галузі (Х.Роглев, В.Мацола, М.Євдокименко).
Проблеми туризму, в їх науковому висвітленні, знайшли відображення у докторських та кандидатських дисертаціях, підготовлених протягом останніх років українськими науковцями [6, 7, 13, 22, 33, 37]. Дедалі частіше дані питання стають предметом уваги молодих науковців: студентів, магістрів, аспірантів.
Сьогодні в багатьох вищих навчальних закладах туристичного профілю курс туризмології введено до навчальних планів підготовки магістрів. Для методичного забезпечення даної навчальної дисципліни видано ряд підручників і навчальних посібників [1, 20, 27, 41].
Підсумовуючи сказане можна зазначити, що наукове осмислення феномену туризму за останні десятиріччя перетворилося із тенденції життя туристської спільноти на стійку закономірність і базову потребу. Все це утворює міцне підґрунтя для розвитку в туризмознавстві його теоретичного осердя – туризмології.
Список використаних джерел
1. Басюк Д.І. Основи туризмології: навчально-методичний посібник. – Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2005. – 204 с.
2. Бауман З. Глобализация: последствия для человека и общества. – М.: Весь мир 2004.
3. Бэкон Ф. О путешествиях // Соч. в 2 т. – Т.2. – М., 1972. – 428 с.
4. Гаагская декларация по туризму. Гаага, 14 апреля 1989 года // Правове регулювання туристичної діяльності в Україні : Зб. нормат.-правов. актів / Під заг. ред. В. К. Федорченка; Київ. ун-т туризму, економіки і права. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – С.63-68.
5. Глобальный этический кодекс туризму. Сантьяго (Чили), 1 октября 1999 // Там же. – С.89-98.
6. Головашенко О.В. Туризм як форма соціальної активності людини: соціально-філософський аналіз. Автореф. дис. на здоб. наук. ступеня канд. філос. наук / О.В.Головашенко. – Запоріжжя, 2002. – 18 с.
7. Данильчук В.Ф. Методологічні основи формування і розвитку туристичної діяльності на промисловій території: Автореф. дис. ...д-ра екон. наук / В.Ф.Данильчук. – Донецьк, 2009. – 36 с.
8. Доклад Всемирной туристской организации о вспомогательном счете / Измерение экономического воздействия туризма: Всемирная конференция (Ницца, Франция, 15-18 июня 1999 г.) /ВТО. – http: /unstats.un.org /unsd/ stat.com.
9. Дурович А. Маркетинговые исследовния в туризме: Учеб. – практ. пособие / А. Дурович, Л.Анастасова. – М.: Новое знание, 2002. – 348 с.
10. Енджейчик И. Современный туристический бизнес. Экостратегии в управлении фирмой: Пер. с пол. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 320с.
11. Квартальнов В.А. Биосфера и туризм: Глобальное взаимодействие и экология, география научных исследований территорий туристического назначения, культура мира системы трудовых миграций, педагогика, социология и стратегия управления. В 5 т. – Т.1 Теория и практика туристских исследований. – М.: Наука, 2002. – 271 с.
12. Квартальнов В.А. Теория и практика туризма: Учебник. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 672 с.
13. Крачило Н.П. Экономико-географические проблемы туризма и его эффективность (вопросы теории, методики и практики): Автореф. дис. на соискание ученой степени д-ра геогр. наук / Н.П.Крачило. – К., 1992. – 35с.
14. Крачило Н.П. Основы туризмоведения. – К.: Вища школа, 1980. – 118 с.
15. Котляров Е.А. География отдыха и туризма: формирование и развитие территориальных рекреационных комплексов. – М.: Мысль, 1978. – 238 с.
16. Культура і освіта фахівців туристської сфери: сучасні тенденції та прогнози: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (13-14 жовтня 2004 р.). – К.: КУТЕП, 2005. – 654 с.
17. Лук’янова Л.Г. Освіта в туризму: навч. метод. посіб. – К.: Вища школа, 2008. – 719 с.
18. Лукашевич М.П., Шандер Ф.Ф. Соціологія туризму. Курс лекцій. – Ужгород, 2008. – 340 с.
19. Лукашевич О.Н. Психология туризма: концептуальное определение. – К.: КУТЕП, 2004. – 228 с.
20. Любіцева О.О. Туризмознавство: вступ до фаху: підручник / О.О.Любіцева, В.К. Бабарицька. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. – 335с.
21. Манильская декларация по мировому туризму. Принята Всемирной конференцией по туризму, проходящей в Маниле (Филиппины) с 27 сентября по 10 октября 1980 года // Правове регулювання туристичної діяльності в Україні. Збірник нормативно-правових актів / Під заг. ред. проф. В. К.Федорченко; Київ. ун-т туризму, економіки і права. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – С.53-57.
22. Мініч І.М. Соціальні чинники і функції інфраструктури туризму: соціологічний аналіз: Автореф. дис. на здоб. наук. ступеня канд. соціол. наук / І.М. Мініч. – К., 2002. – 18 с.
23. Монреальская декларація «К гуманному и соціальному видению туризма» // Правове регулювання туристичної діяльності в Україні : Зб. нормат.-правов. актів / Під заг. ред. В. К. Федорченка; Київ. ун-т туризму, економіки і права. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – С.80-84.
24. Монтень М. Опыты. В 3 кн. Кн.3-я / Об опыте. Глава ХІІІ. – СПб: Кристалл, Респекс, 1998. – 704 с.
25. Нешков М., Апостолов Н. Туристическата наука в крае на ХХ век // Икономика и развитието на обществото: Т.4. – Варна, 2002. – 315 с.
26. Нешков М., Дъбева Т., Въвение в туризма. – Варна, 2001. – 245 с.
27. Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Теоретичні основи туризмології: навч. пос. – К.: «Ніка-Центр», 2005. – 316с.
28. Покровский Н.Е., Черняева Т.И. Туризм: от социальной теории к практике управления: учебное пособие. – М.: Университетская книга, Логос, 2009. – 400 с.
29. Практика сучасного туризму: соціальна та економічна ефективність: матеріали IV-ої Міжнародної науково-практичної конференції (14 жовтня, 2008 р.). – К.: КУТЕП, 2009. – 488 с.
30. Родоман Б.Б. Поляризация ландшафта как средство сохранения биосферы и рекреационных ресурсов // Ресурсы, среда, расследования. – М.: Наука, 1974.
31. Рекомендации по статистике туризма: Нью-Йорк, ООН, 1994.
32. Российский туристический бюллетень. Туризм: информация, статистика, анализ (ТИСА). – М., 1996.
33. Слободенюк Е.В. Туризм як чинник гуманізації відносин між народами: Автореф. дис. на здоб. наук. ступеня канд. філос. наук / Е.В. Слобаденюк. – К., 2003. – 19 с.
34. Смолій В.А. та ін. Енциклопедичний словник довідник з туризму / За заг. ред. В.К.Федорченка. – К.: Слово, 2006. – 372 с.
35. Соболева Е.А. Статистика туризма: статистическое наблюдение. – М.: Финансы и статистика, 2004. – 160 c.
36. Теоретические основы рекреационной географии / Отв.ред. В.С.Преображенский. – М.: Наука, 1975.
37. Ткаченко Т.І. Сталий розвиток туризму: теорія, методологія, реалії бізнесу. – К.: Київ. нац. торг. екон. ун.-т., 2006. – 537 с.
38. Туризм и устойчивое развитие. Доклад генерального секретаря. Добавление. Туризм и экономическое развитие / Комиссия по устойчивому развитию. Сессия (7; 1999. – Нью-Йорк: ООН, 1999 E – cn. 17 / 1995 / 5 / Аdd. 1. – 26 c.
39. Туризм на порозі ХХІ століття: освіта, культура, екологія: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (18-20 жовтня, 1999 р., м.Київ). – К.: КІТЕП, 1999. – 268 с.
40. Туризм у ХХІ столітті: глобальні тенденції і регіональні особливості: матеріали ІІ-ої Міжнародної науково-парктичної конференції (10-11 жовтня 2001 р.). – К.: Знання України, 2002. – 560 с.
41. Туризмологія (теорія туризму). Навч.-метод. посібник зі спецкурсу. / Пазенок В.С., Федорченко В.К., Кручек О.А., Мініч І.М. – К.: КУТЕП, 2010. – 70 с.
42. Туризмологія: концептуальні засади теорії туризму. Наук. навч. видання. – К.: КУТЕП, 2008. – 825 с.
43. Устименко Л.М. Туризм як чинник формування дозвіллєвої культури молоді: Автореф. дис. на здоб. наук. ступеня канд. пед. наук /Л.М.Устименко. – К., 1998. – 18 с.
44. Федорченко В.К. Підготовка фахівців для сфери туризму: теоретичні та методологічні аспекти. – К.: Вища школа, 2002. – 350 с.
45. Федорченко В.К., Дворова Т.А. Історія туризму в Україні: навч. посіб. – К.: Вища школа, 2002. – 195 с.
46. Федорченко В.К., Костюкова О.М., Дворова Т.А., Олексійко М.М. Історія екскурсійної діяльності в Україні: навч. посіб. – К.: Кондор, 2004. – 166 с.
47. Федорченко В.К., Фоменко Н.А., Охріменко М.І., Цехмістрова Г.С. Педагогіка туризму. – К.: Вид. Дім «Слово», 2004. – 296 с.
48. Філософія і культурологія туризму. – К.:КІТЕП, 2001. – 138 с.
49. Філософія туризму: Навч. посіб. / За ред. Пазенка В.С., Федорченка В.К. – К.: Кондор, 2004. – 268 с.
50. Філософські нариси туризму: Науково-навч. видання / За ред. Пазенка В.С. – К.: Український Центр духовної культури, 2005. – 328 с.
51. Фоменко Н.А. Педагогіка вищої школи: методологія, стандартизація туристичної освіти. – К.: Вид Дім «Слово», 2005. – 216 с.
52. Франжіаллі Ф. Тенденції розвитку міжнародного туризму. – К., 2002. – 25с.
53. Хартия туризма. (Одобрена в 1985 году на VI сессии Генеральной ассамблеи Всемирной туристской организации) // Правове регулювання туристичної діяльності в Україні: Зб. нормат.-правових актів. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – С.87-89.
54. Экономика туризма: теория и практика: учеб. пос. / К.Купер [и др.]. – СПб.: Омега, 1998. – 200 с.
55. Charles R Goeldner, J.R. Brent Ritchie, Robert W. Mclntosh. Tourism: Principles. Practices. Philosophies. Eighth Edition. USA – 1999. – 562 с.
56. Cohen E. Contemporary tourism – trends and challenges: sustainable authenticity or contrived post-modernity? // Tourism: Critical in the Social Sciences. Vol. I /ed. By S. Williams. – London; N.Y.: Routledge, 2004.
57. Cohen E. Phenomenology of tourist experiences // The Journal of British Sociological Association. 13(1979): pp 179-201.
58. Cohen E. Who Is a Tourist? A Conceptual Review // Socialogial Review. – 1974. Vol. 22.
59. Gluksmann R Die? Wissenshaftliche Behandlung des Fremdenverkehrs // Zeitschrift fur verkehrsurissenschaft. – 1930.
60. Graburn N. Tourism as the sacred Journey // Hosts and guests. The anthropology of tourism / V.Smith (Ed.) 2 nd ed. – Philadelphia: University of Pensylvania Press, 1989.
61. Graburn N. The Ethnographic Tourist // The Tourist as a metaphor of the Social World / ed. By Graham Dann. – Wallingford CAB International, 1998.
62. Hunziker, wGrundriss der Algemeinen Fremdenverkehr /W. Hunziker, K.Krapf. – Zurich, 1942.
63. Leszycki S. Wspolczesne zagadnienia turyzmy. – Krakow, 1937.
64. Leszycki S. Zagadnienia geografii turysmu. – Krakow, 1937.
65. Lengkeek J. On the multiple realities of leisure a phenomenological approach to the otherwice of leisure //Loisir et societe / Society and Leisure, 19(1996): pp 23-40.
66. Lindner W. Über die Reisen in die alte und moderne Zeit. Berlin-Bremen, 1921. – 126 p.
67. Mac Cannel D. The Tourist: A New Theory of the Leisure Class. – New York: Schocken, 1976.
68. Nash D. Anthropology of Tourism. – Oxford: Elsevies, 1996.
69. OTM. Tourisme Horison 2020, nouvelles prevision. Madrid, 1999.
70. Pearce D. Tourist Development, Longmen, 2 nd end 1989. – 293 с.
71. Pearce D.G. and Butler R.W. (eds) Contemporary Issues in Tourism Development Routledge, 1999. – 348 p.
72. Pearce D.G. and Butler R.W. (eds) Tourism Research: Critiques and Challenges Routledge, 1992. – 312 p.
73. Przecławski, K. Człowiek a turystyka – zarys socjologii turystyki / K.Przecławski. – Krakow: Albi, 1996.
Статья посвящена процессу становления туризмологического знания. Анализируются основные этапы научного осмысления туризма, как общественнозначимого феномена.
Ключевые слова: «феномен туризма», «туризмоведение», «туризмология», «социальный інститут», «туризмологическая школа».
The article is devoted to the process of tourism knowledge. Analyzed the main stages of scientists understanding the phenomenon of tourism.
Key words: «phenomenon of tourism», «the science of tourism», «tourismology», «social institute», «school of tourism».
Понравилось? Тогда подписывайтесь на новости сайта в соцсетях ВКонтакте
|
