У статті розглядається значення паломництва, прощі для православних паломників. Увага приділяється причинам здійснення паломництва, об’єктам паломництва, працям присвяченим паломництву. Автор зосереджує увагу на філософських аспектах даного питання.
Ключові слова: проща, мандрівник, паломництво, християнство, цінність.
Проща для православних - це традиція, певний культ, який за внутрішнім бажанням може бути здійсненим кожною людиною. Паломництво сприяє підтримці релігійного почуття у віруючих, спрямованості їх думок до Бога завдяки духовному спілкуванню в місцях здійснення прощі. Православна церква позитивно ставилась і виступала організатором паломництва ще з часів Київської Русі, про це свідчать такі друковані джерела як: праця «Киев, его святыни, древности, достопамятности и сведения, необходимые для его почитателей и путешественников» (1871р.), довідник «Русский паломник. Святые места, чтимые православным русским народом» (1886р.), збірка «Земная жизнь Пресвятой Богородицы» (1898р.), путівник «Паломник Киевский» (1845р.). Хотілося б звернути увагу на ставлення прочан до київських святинь, зокрема в книзі «Богородиця» (1909р.) описуються ці почуття: «Благоговійний прочанин…ніколи не забуде тих почуттів, котрі хвилюють душу, коли він у натовпі прочан підходить після літургії до опущеної з іконостасу та покладеної на аналої ікони» [1]. Прочани з відкритою душею, сповнені вірою звертались до чудотворної ікони Успіння Богородиці (основна святиня Києво-Печерської Лаври), яка вважалася заступницею християн, про це свідчать літописні джерела 1871 року (зокрема путівник по Києву). В путівнику описуються поклоніння паломників до ікони, масових звернень прочан до святині у кризових ситуаціях: напад «галів» у 1812 році, епідемії 1831 р., 1847р., 1866 р. [2, 42].
Православне паломництво, незважаючи на значні утиски соціалістичного періоду збереглось саме завдяки подорожі до Святої Землі (сучасний Ізраїль, Єрусалим), а також прагненням віруючих доторкнутися до вітчизняних святинь, серед яких основними об’єктами є Києво-Печерська Лавра (1051 р.), Софія Київська (1037 р.), Почаївська Лавра (1240 р.). Як описується в 32-му слові Патерика: «И нісмь николи же объходилъ святых мысть, ни Іерусалима видіх, ни Синайскыя горы, да бых что приложилъ к повісті, яко же обычай имуть хытрословесьнини симъ краситисе. Мніже да не буди похвалитися, но токмо о святім сем монатыри Печерском и в нем бывших святых черноризець, и тіх житіем и чюдесы, их же поминаю радуася, желаю бо и азъ грйшных святых тіх отець молитвы» [3, 156]. В цих рядках автор розповідає про духовний центр прочан – Єрусалим і про паломництво із Русі до Єрусалиму, проте головна ідея полягає в пропагуванні руських святинь, зокрема Печерського монастиря, а в ньому Успенської церкви. Завдяки своїм пам’яткам культури зароджується релігійний туризм і Київ стає центром паломництва.
Здійснюючи прощу до святих місць, людина набуває справжнього душевного поєднання з Богом, паломництво і проща – це духовне випробування, яке наповнене переліком духовних завдань, що реалізовуються в процесі здійснення цього заходу. В системі релігійного культу православна церква активно використовує різні ікони, мощі святих та іншу атрибутику.
Розглянемо чим цікаві основні культурні пам’ятки України для сучасних паломників? Києво-Печерська Лавра заснована в 1051 році за князя Ярослава Володимировича монахом Антонієм, як печерний монастир. Вважається одним з перших монастирів на Русі, що поклав початок руському чернецтву.
Співзасновником монастиря вважається один з перших учнів Антонія - Феодосій. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті временних літ»), Нікон, Сільвестр. У XIII столітті було складено «Києво-Печерський патерик» - важливе джерело історії Києва [4]. Основні пам’ятки і споруди Києво-Печерської Лаври, які викликають інтерес паломників: Велика Лаврська дзвіниця, Свято-Успенський собор, Велика Лаврська дзвіниця, Троїцька Надбрамна церква, Монастирські печери, Успенський собор, Трапезна церква Св. Антонія і Феодосія. Антонія цілком певно можна вважати одним із перших православних паломників, оскільки саме він за волею Божою залишив свою домівку і прийшов на Землю Руську закладати церкву: «...І тієї ночі, як молився він, явився йому Господь, кажучи: «Отримав ти Благодать переді Мною». Антоній же мовить: «Господи, коли отримав Благодать перед Тобою то [нехай] буде по всій землі роса, а на місці, яке велиш освятити, хай буде сухо». Назавтра знайшли сухим місце, де тепер церква стоїть, а по всій землі роса…» [5].
Що стосується Софії Київської, то цей храм приваблює паломників своєю святинею - Богоматір’ю Орантою. Образ Оранти (від лат. orans - «той, що молиться») - одна із основних типів зображення Божої Матері. Чудовий мозаїчний образ Богоматері Оранти 11 ст. можна і сьогодні побачити у соборі Київської Софії. Майже десять століть це зображення Богородиці залишалося непошкодженим. Очевидно, тому і називалася вона «непорушною стіною». Поза, жест рук Оранти були дуже популярними у народному мистецтві аж до 20 ст. На жіночих весільних вінцях завжди було зображення Богородиці з піднятими вгору руками.
Почаївська Лавра приваблює паломників такою святинею як Стопа Пресвятої Богородиці. В Успенському Соборі за невеликою латунною огорожею біля першої колони знаходиться слід правої Стопи Пресвятої Богородиці. Під ковчегом - на камені знаходиться слід самої Стопи, з якого б’є джерело. В Успенському Храмі, над Царськими вратами, в зіркоподібному, сяючому різнокольоровими каменями кіоті - чудотворна Почаївська Ікона Богородиці - друга Лаврська святиня [4].
Що стосується сучасної України то інтерес до паломництва відродився після здобуття незалежності, туристичні фірми почали пропонувати паломницькі маршрути, а при церквах і храмах почали відкривати паломницькі центри. Крім того, свою роль відіграло і пом’якшення церквою вимог до пересування віруючих. Відбулись зміни у самому розумінні «прощі», якщо раніше до святих місць паломники йшли лише пішки, то зараз можна їхати будь-якими транспортними засобами: літаками, потягами, автомобілями. І це комфортабельне переміщення порушує сакральність самої подорожі, порушує правила здійснення подорожі [6, 183]. Сучасне православне паломництво має ряд особливостей, які склалися історично: паломники не вибагливі до комфортабельного перевезення і розміщення в монастирях, келіях, храмах, церквах, все-таки відчуття самого процесу прощі залишається по сьогоднішній день хоча і не в повній мірі. У паломництво зазвичай відправляються восени, весною або літом, оскільки ця традиція пов’язана із досяганням об’єкта прощі без допомоги транспортних засобів.
Вивченням проблем паломництва займались А.Александрова, М.Біржаков, Т.Христов, С.Аверинцев, А.Десницький, О.Любіцева, питаннями феномена паломництва займаються сучасні філософи: П.Яроцький, В.Пазенок, В.Малахов, В.Заблоцький, Т.Андрєєва, В.Сергійко.
В даній статті ставляться завдання з’ясувати значення прощі для православних віруючих, розкрити сутність феномена паломництва, розглянути філософське осмислення паломництва як явища, охарактеризувати твори українських письменників, в яких проща є сенсом життя мандруючих.
Паломництво це подорож, яка наповнена духовним змістом і спрямована до святих місць з метою духовного очищення, спокутування гріхів, осмислення свого духовного призначення. До основних мотивів паломництва відносять бажання помолитися й доторкнутися до чудотворних ікони або нетлінних мощей; висповідатися у культовому або релігійному центрах, або у відомого релігійного діяча; виконати богоугодні діла; зробити пожертвування на користь храму або релігійної громади; отримати Божу благодать; отримати зцілення від духовних та тілесних недуг; виконати дану Богові обітницю. Особливості паломництва в християнстві можуть різнитися в різних напрямках, сектах і деномінаціях [7, 62-63]. Науковці зазвичай виділяють кілька видів паломництва, які класифікуються за ознаками:
- за кількістю учасників і сімейної приналежності – індивідуальні, сімейні, групові;
- за тривалістю – тривалі і короткочасні паломництва (за російським православним каноном паломництво вважалося дійсним коли здійснювалась подорож більше 10 календарних днів);
- по сезонності – цілорічні паломництва, а також приурочені до релігійних свят;
- по об’єктах відвідування – відвідування конфесійних культових місць (церков, монастирів, храмів), а також природних культових місць (гір, озер, печер);
- за місцем розташування об’єкта паломництва – внутрішні (у межах державних кордонів) і зарубіжні паломницькі тури;
- за ознакою обов’язковості – добровільні і обов’язкові паломницькі тури.
Розглянемо як пояснюють терміни «паломництво, «проща» філософи, мислителі, науковці, письменники. Як пише Т. Христов в творі «Религиозный туризм»: «Паломництво може бути обумовленим також прагненням виразити подяку вищим силам за отримані життєві блага, виявити відданість віри, засвідчити наміри і готовність до подвижництва, набуття сенсу життя» [8, 10]. В цій думці закладений філософський сенс щодо готовності здійснити саму подорож, а також глибинна мотивація, яка керує подорожуючим до кінцевого результату – дійти до святині, здійснити обряд, заповнити духовну прірву. Як зазначає філософ, релігієзнавець П. Яроцький: «Паломництво – це похід віруючих до святих місць (місця паломництва) в надії отримати божественну святість. Найбільш відомі у християнській культурі місця паломництва: Палестина, Лурд, Афон та ін. В Україні -Києво-Печерська лавра, Почаївська Лавра» [9, 343].
Що ж таке проща? Як зазначається у філософському тезаурусі: «проща –
1) подорож до святих людей чи святих місць заради отримання прощення, спокутування гріхів, як прояв релігійного сумління, виконання обітниці тощо;
2) – особливий різновид подорожі – це канонічна, сакралізована, освячена особливим значенням і смислом. Вона усвідомлена як обов’язок, як сумління, це путь до святинь, який сам вже є святинею. Це – виконання обітниці, наближення до святості, своєрідна ініціація, через проходження якої людина набуває нової якості (входження до кола посвячених, афіліація, набуття виключності, винятковості)» [10, 368-369].
Людина по своїй природі приходячи на цей світ вже знаходиться у пошуку свого призначення, сенсу життя, з’ясування своєї необхідності, часто не розуміючи, що ми лише мандрівники в цьому мінливому, але унікальному світі-подорожі. Габріель Марсель у своєму творі «Homo viator» - підрозділі «Відмова від спасіння і величання людини абсурду» пише: «Тіло приречене постійно бути більше, аніж самим собою, або менше, аніж самим собою; в жодному випадку воно собі не тотожне; висловлюючись мовою Сартра, треба сказати, що воно суперечить навіть буттю-в-собі» [11, 200]. З цих слів можна зробити висновок, що наше тіло це лише тимчасова «облуда», яка нам належить лише в цьому світі, і навіть на цій землі воно не знає спокою, оскільки в тілі живуть душа і дух, які спонукають людину чинити духовні й душевні пошуки. За словами Зігмунта Баумана: «Ми – паломники, щоб ми не робили, і нічого не зможемо з цим зробити, навіть якщо захочемо. Земне життя – ніщо інше, як коротенька увертюра до вічного існування душі» [12, 398]. І, насправді, життя – це іспит, випробування, увертюра, і саме подорожуючій людині в фізичному і духовному вимірах можуть бути розкриті Вищими силами найпотаємніші, сакральні вершини людського призначення на цій землі.
Згадаємо про прихід на береги могутнього Дніпра апостола Андрія Первозданного у першому столітті після Різдва Христового, а також мандрівництво наших предків на українських землях, про яких згадують сторінки «Повісті временних літ», «Києво-Печерська патерика». Як зазначає В.Малахов: «так, щодо паломництва варто відзначити, що, передусім, це – феномен не стільки новочасної, скільки середньовічної, взагалі традиційної, культури. Відповідно до цього, в класичних своїх виявах паломництво, попри свою чітку цілеспрямованість, аж ніяк не передбачає жорсткої дихотомії цілей і засобів, дихотомії, яка й призводить до того модерного «опустелювання світу», про яке йдеться у Баумана. Сама «пустеля» для середньовічної людини – не пустка, а, скоріше, життєвий простір особи, арена її діянь і борінь» [13, 163]. В цьому вислові пояснюється, що паломництво це, перш за все мандрівка і пошук істин в собі, а фізичне здійснення цих мандрів закріплює прагнення людини заповнити душевну пустку, віднайти духовну рівновагу і дійти до святих місць для досягнення своєї духовної мети.
«Ходіння на прощу» в християнській традиції – певний пройдений шлях як у духовному так і фізичному станах і досягання кінцевої мети – каяття, спокутування, замолювання гріхів і взагалі духовне зцілення. В повісті «Кайдашева сім’я» (1878 р.) детально описується проща сільських віруючих до Києво-Печерської Лаври, Софії Київської, Михайлівського монастиря, «панянського» Фроловського монастиря, Братського монастиря: «У велику п’ятницю Палажка повела прочан на Поділ. Прочани заночували в Братському монастирі… З Софії Палажка повела прочан до Михайлівського монастиря й найняли молебень Варварі. Од Варвари Палажка повела їх до святого Андрія, а звідтіль на Поділ у панянський Фроловський монастир» [14, 226-227]. Мандри з релігійними цілями були необхідними для зцілення душевних ран, як зауважує письменник - простий люд цілий рік чекав на річні свята для того щоб піти до Києва: дійти до святий місць, припасти до святинь, покаятись, відслужити службу, відвідати визначні пам’ятки культури і відчути зміни в своєму внутрішньому світі.
«Ходіння на прощу» розглядається в історичному романі Л. Костенко «Маруся Чурай». Проща з Полтави до Києва детально описується письменницею, ця подорож була занадто непосильною для Марусі, у її понівеченій, скривдженій душі поєднався біль України того часу, біль української нації (Україна часів Хмельниччини, період Руїни). Маруся Чурай виступає у ролі паломника, душевний стан якого вимагає здійснення цієї пішохідної подорожі. На українських землях проща здійснювалася без допомоги транспортних засобів, зміст прощі – пройти шлях, в дорозі обдумати, переосмислити свої душевні, духовні цінності, підготуватися до зустрічі зі святими місцями, до обряду каяття: «Святі ворота взято на ланцюг. У Лавру не пускають волоцюг» [15, 109].
Серед відомих українських паломників хотілося б згадати відомого українця Василя Григоровича-Барського (1701-1747), який більшу частину життя провів у мандрах, геніального українського філософа Григорія Савича Сковороду (1722-1794), видатного дослідника слов’янскьої старовини З.Ходаковського (1784-1825), членів «Руської трійки» - Я. Головацького та М. Шашкевичи, які стали першими організаторами паломницьких турів на західноукраїнських землях.
Як описує з філософської точки зору феномен прощі В.П. Заблоцький в «Філософських нарисах туризму»: «Проща – це виконання обітниці, наближення до святості, своєрідна ініціація, через проходження якої людина набуває нової якості (входження до кола посвячених, афіліація, набуття виключності, винятковості). Існування феномену прощі – наочне свідчення того, що у соціальному світі і час, і простір – принципово різноякісні, гетерогенні. Існують певні точки, певні місця, які у свідомості прочанина невід’ємно пов’язані із найбільш значущим, сакральним, до якого можна бути причетним, до чого можна доторкнутися, у яке можна зануритися (як у священні води великої ріки), чому можна (треба!) вклонитися. Час прощі – це час, який надає сенсу всьому життю прочанина – і тому, яке передувало прощі, і тому, яке буде після неї. Проща гідна того, щоб витратити на неї будь-який час – тому деякі прощі тривають роками. Ті ж подорожі китайських монахів на Захід, в Індію іноді тривали десять-дванадцять і більше років. Взагалі високе служіння робить прощею усе життя... Проща – це завжди рух до якоїсь Вершини, особистісного з-Вершення. В цьому розумінні Вершина – дещо, співвіднесене із внутрішнім, глибинним у душі. Тому проща – не тільки буквальний рух догори, скільки долання відстані, заглиблення (відвідування печер, склепів, підземних споруд тощо). Проща розгортає перед прочанами зовсім іншу дійсність, бо робить відносним час. Вони торкаються немовби якогось нового, іншого майбутнього – проща робить прочанина трошки пророком. Проща (подорож) – немовби пророцтво, а пророцтво – як подорож у майбутнє. Усі наші спогади є не тільки ностальгією, – але й прощею до нашого минулого» [16, 113-114].
Питання прощі є досить актуальним і в наш час, паломництво є одним із провідних питань сучасних богословів, філософів, мислителів, науковців, письменників, художників. Православна церква підтримує паломництво до святинь місцевого і світового значення, при церквах, храмах, монастирях організовуються прочанські поїздки, розробляються нові паломницькі маршрути. Сам процес «ходіння на прощу» є багатогранним в духовному плані, досить особистим для кожного віруючого. Питання внутрішньої «набожності», духовності розкривається завдячуючи «своїй прощі». Кожна особистість наповнює своє перебування на цьому світі певним сенсом, але для віруючої людини питання того, що ми тут «лише гості» є домінуючим, тому подорожування і пошук «самого себе», свого призначення в паломницьких подорожах є невід’ємною складовою християн, а спокутування – домінуючою цінністю в цьому процесі.
Список використаних джерел
1. Богоматерь – К., 2002 (Репр.изд. 1909 г.).
2. Берлинский М. Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень сего города, так же показание достопамятностей онаго / М. Берлинский. – Санкт-Петербург., 1820. – С.42.
3. Києво-Печерський патерик. Слово 32 // Абрамович Д. І. Цит.вид., - С. 156.
4. http://uk.wikipedia.org/.
5. Києво-Печерський патерик. Слово 32 // Абрамович Д. І. Цит.вид., - С. 158.
6. Сергійко В.Ф. Ізраїль-Україна: перспективи розвитку паломницького туризму до Святої Землі / В.Ф. Сергійко // Наукові записки КУТЕП: Збірник наукових праць. Серія: філософські науки. Вип. 7. – С.181.
7. Красільнікова О.В. Деякі питання розвитку реліійного паломництва в Україні / О.В. Красільнікова // Праксеологія туризму. – К. : КУТЕП, 2009. – С.63.
8. Христов Т.Г. Религиозный туризм / Т. Христов. – М., 2003. – С.10.
9. Яроцький П.Л. Релігієзнавство: Навч. посібник./ П.Л. Яроцький – К.: Кондор, 2004. - 308 с.
10. Тезаурус філософії туризму (автор-упорядник Пазенок В. С.) // Філософські нариси туризму : наук.-навч. видання. – К. : Укр. Центр духовної культури, 2005. – С.268-276.
11. Марсель Габріель. Нomo viator. / Г. Марсель. – K., 1999. – C.200.
12. Бауман З. От паломника к туристу // Социологический журнал. – 1995. – № 4.
13. Малахов В.А. Апологія туризму. Екзисенційно-етичний сенс туризму як різновиду подорожування // Філософські нариси туризму: наук.-навч. видання. – К. : Укр. Центр духовної культури, 2005. – С. 161-163.
14. І. Нечуй-Левицький. Повісті та оповідання / І. Нечуй-Левицький. – Видавництво «Наукова думка», 1986. С. 225-228.
15. Костенко Л. Маруся Чурай // 3 десятиліть. Українська література другої половини ХХ ст.: Навчальний посібник / Упорядник М. Сорока. – К.: Грамота, 2005. – С. 109.
16. Заблоцький В.П. Подорож як метафора /В.П Заблоцький // Філософські нариси туризму. – К.: Укр. Центр духовної культури, 2005. – С. 113-115.
С.А. Панченко «Паломничество как доминирующая ценность искупления у православных паломников».
В статье рассматривается значение паломничества в жизни православных паломников. Акцентируется внимание на причинах осуществления паломничества, объектах паломничества, трудах посвященным паломничеству. Автор концентрирует внимание на философских аспектах этого вопроса.
Ключевые слова: паломничество, путешественник, христианство ценность.
S. Panchenko «The pilgrimage» as the dominant value of repentance in the Orthodox pilgrims».
The article discusses the importance of pilgrimage, it is easier for Orthodox pilgrims. Focuses on the causes of the pilgrimage sites of pilgrimage dedicated to the works of pilgrimage. The author focuses on the philosophical aspects of Orthodox pilgrims.
Key words: pilgrimage, traveler, Christianity, values.
Понравилось? Тогда подписывайтесь на новости сайта в соцсетях ВКонтакте
|
